Віра, що дає нам силу до життя

1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9

…Вона мовчки йшла, не звертаючи уваги на перехожих. Ноги не слухались, а очі не бачили уже нічого...
...І знову поплили думки, одна за одною, без зупину і спочинку. І були вони такими гіркими, що очі від них налилися сльозами. І от одна не втрималася і впала додолу, змочивши довгі чорні вії. Жінка, ніби намагаючись наздогнати її і повернути, раптом глянула вниз, туди, де впала сльозинка. Але її звісно ж вона там не побачила, та натомість побачила дещо інше. Вона зрозуміла, що йде по бруківці, по цій неймовірно - надзвичайній, омитій холодним львівським дощем, львівській бруківці. Сотні раз вона проходила цією вуличкою, однією із тих старовинних вуличок, яких так багато у Львові, сотні раз ступала цією бруківкою, але жодного разу не відчувала чогось подібного. Це було якесь не зрозуміле і не відоме їй досі відчуття. Вона бачила красу цієї бруківки, її незвичайність, вона відчула, що пов’язана із тими сотнями тисяч людей, які проходили чи проїжджали тут за сотні років, із тими, хто ще ходитиме і їздитиме тут. І її охопила гордість за те, що вона теж тут іде, що це її рідне місто...

Віра Рикалюк
http://top-story.narod.ru/vira/6.htm