Львів...
Вибране...

1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9

Василь Терещук. Поезії.

ЛЬВІВСЬКИЙ РОМАНС

Нашлю на тебе вітру і дощу,
навчу їх промовляти попід вікнами,
що в цьому місті є сумний міщух
одній тобі присвячений і відданий.
Забувши про розважливість і страх
у місті з посполитими примарами,
з твоїм ім'ям щоранку на устах
на площі Ринок він торгує хмарами.
І хоч у нього крам той не беруть,
ще й кидаються сміхом або кпинами.
він їх шкодує:
"В них нелегкий путь.
вони не люблять -
значить є невинними".

А вечорами з чаркою удвох
він розмовляє зі своєю мрією.
І вірить він: кохав в ту мить і Бог,
коли вночі схилявся над Марією.

* * *
Чоловік твій найме сторожу,
Непідкупних і злих людей,
І мене, наче силу ворожу,
Чатуватиме кожен день.
Але я не прийду оружно,
Не гримітиму, як гроза, -
Просто місто засиплю ружами
Хто б і що б мені не казав.

Ти побачиш той квіт спросоння -
Він білітиме у вікні.
Я ж стоятиму, наче сонях
Серед вулиці вдалині.
Чоловік твій прикусить губи
І подумає: "Як він міг!"

- Одягайся тепліше, люба.
То не квіти,
То випав сніг...

БЕЗРОБІТТЯ

Розплатитися за пиво,
За силувану дружбу,
За сфальшовані співчуття
І зужиті поради,
Здати ланцюги на металобрухт,
Поставити три свічки
У храмі пресвятої Трійці,
Сісти у затінку бозу
І сказати: ”Тепер і ти - вільний.
Той, Хто годує
Птаство небесне
І шиє капелюшки для троянд,
Він подбає й про тебе.”

Головне -
Не дивитися на людей,
Яких везуть на службу
В обшарпаних клітках трамваїв.

* * *
Моя душа зосталась без кутка.
Її прогнали клопоти у шию
На вулицю, де пси голодні виють
І паморозь колюча на зірках.
А що робити?
Жити з нею як?
Встрявала скрізь.
Була, немов дитина.
Я став нервовий, наче маніяк.
Не міг зігнути там, де треба спину.
У інших душі - тихі, мовчазні,
Ні сповідей не хочуть, ні причастя.
Їх люблять гроші, їх цілує щастя.
Моя ж душа…
Нащо вона мені?

Хоч і без неї, звісно - щось не те,
Так, наче б я грішу або лжесвідчу.
Я постарів.
Душа ж іще цвіте.
Сказала прийде,
Якщо я покличу.
 


МІСТО

У колисці старого каміння
Місту спиться і бачиться - в сніг,
Як у нього росте коріння -
Навесні.
Місту хочеться деревом стати,
Щоб пробилося листя з дахів,
Щоб воно нас могло колисати,
Як птахів.
Щоб гілками розкидистих вулиць,
Наче гусінь повзав трамвай.
Ми б у крила свої вдягнулись.
Рай!
І були б тоді музика й танці,
Ми зреклися б страждань і сліз.
А якби й завелись засранці,
Ми їх скинули б просто вниз.
Ми б кохались під хмарами в листі
І родили крилатих дітей.
Місто спить в кам'яній колисці.
Сніг іде

* * *
Згубило серце темні окуляри.
Як боляче вдивлятися у світ,
Де раптом ви з"явилися.
З-під снігу
До мене квіти промовляють в снах.
Б"ють дзвони у церквах,
Як на Великдень.
Пустельники втікають із пустель,
Вже не псалми виспівують - романси.
За перлами пірнають хлопчаки,
Бо, може, ви їх будете носити.
Йдуть каравани
З шовком і єдвабом.
Із скринями,
Де золото й топази, -
Царі індійські шлють дарунки вам.

Ще день чи два
Й зимові солов'ї
Затьохкають вночі
На ціле місто...

ВЕЧІР

Сідає сонце.
Хмар жалоба.
А місто - мокре і руде.
Його затоптана утроба
Від наших ніг, як дзвін гуде.

Час повертатитися у нішу
На гак домашній вішака,
Де ти - святий і наймудріший
Із царським скпікером в руках.

Вірші опубліковані на сайті
www.ukrart.lviv.ua/biblio1/tereshukv.html

v_tereshchuk@gazeta.lviv.ua